Posts tagged трудові спори

Постанова ВСУ від 20.11.2013 року

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ

20 листопада 2013 року                                                                                 м. Київ

Правова позиція, висловлена Верховним Судом України в постанові від 20 листопада 2013 року в справі № 6-114цс13.

 Згідно зі ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

 За наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

 Отже, висновок суду касаційної інстанції про можливість зменшення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у зв’язку з істотністю суми заборгованості порівняно із середнім заробітком позивачки не ґрунтується на вимогах закону, оскільки відповідно до вищезазначених вимог закону можливість зменшення судом таких сум може мати місце лише у разі наявності спору між сторонами про розмір належних до виплати коштів при звільненні працівника.

  (далее…)

Правова позиція ВСУ по справі від 03.07.2013

ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

від 3 липня 2013 року

Правова позиція

Відповідно до ч. 1 ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.

Згідно із ч. 1 ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у ст. 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку про те, що відсутність фінансово-господарської діяльності або коштів у роботодавця не виключає його вини в невиплаті належних звільненому працівникові коштів та не звільняє роботодавця від відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України.

Нетривалий час роботи працівника на підприємстві й незначна частка заборгованості підприємства перед працівником у виплаті заробітної плати також не є підставою для звільнення роботодавця від зазначеної відповідальності.

(далее…)

Окремі рішення ВСУ від 26.12.2012 року

 ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ    УКРАЇНИ

 

      26 грудня  2012 року                              м. Київ

Правова позиція у справі № 6-156цс12

Відповідно до ч. 3 ст. 21 КЗпП України особливою формою трудового договору є контракт, в якому строк його дії, права, обов’язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законами України.

На контрактну форму трудового договору не поширюється положення   ст. 9 КЗпП України про те, що умови договорів про працю, які погіршують становище працівників порівняно із законодавством України про працю, є недійсними.

Таким чином, виходячи з особливостей зазначеної форми договору, спрямованої на створення умов для виявлення ініціативності та самостійності працівників з урахуванням їх індивідуальних здібностей і професійних навичок, при укладенні контракту закон надав право сторонам встановлювати їх права, обов’язки та відповідальність, зокрема, як передбачену нормами Кодексу законів про працю України, так і підвищену відповідальність керівника та додаткові підстави розірвання договору.

Згідно із п. 8 ст. 36 КЗпП України підставою припинення трудового договору передбачено  умови, зазначені у контракті.

Відповідно до ч. 3 ст. 40 КЗпП України не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці. Це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства, установи, організації. Аналогічні правила застосовуються і до випадків звільнення працівника з підстав передбачених ст. 41 КЗпП України (ч. 3 цієї норми).

У пункті 17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» містяться роз’яснення про недопустимість звільнення працівника в період тимчасової непрацездатності, а також у період перебування у відпустці (ч. 3 ст. 40 КЗпП України), які стосуються як передбачених ст. ст. 40, 41 КЗпП України випадків, так й інших випадків, коли розірвання трудового договору відповідно до чинного законодавства провадиться з ініціативи власника або уповноваженого ним органу. Разом з тим, зміст поняття «розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу» розкрито законодавцем у п. 4 ст. 36 КЗпП України, до якого віднесено лише звільнення з підстав, передбачених ст. ст. 40, 41 КЗпП України. Це виключає охоплення змістом терміну «розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу» будь-якого іншого звільнення, підстава якого не зазначена у ст. ст. 40, 41 КЗпП України, або яке законодавець спеціально не визначив як розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу.

Таким чином, виходячи з нормативного (а не сутнісного) тлумачення       п.п. 4, 8 ст. 36, ч. 3 ст. 40, ч. 3 ст. 41, ст. ст. 40, 41 КЗпП України та ураховуючи те, що між сторонами виник спір із приводу  припинення трудового договору з працівником з підстав, передбачених контрактом -  п. 8 ст. 36 КЗпП України, а не у зв’язку із звільненням працівника з ініціативи власника, або уповноваженого ним органу, норми ч. 3 ст. 40 КЗпП України на ці правовідносини не поширюється.

(далее…)

Лист ВССУ від 27.09.2012 року за 10-1389/0/4-12

ВИЩИЙ СПЕЦІАЛІЗОВАНИЙ СУД УКРАЇНИ З РОЗГЛЯДУ ЦИВІЛЬНИХ І КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВ

ЛИСТ

від 27.09.2012 р. N 10-1389/0/4-12

Головам апеляційних судів областей, міст Києва та Севастополя, Апеляційного суду Автономної Республіки Крим

Про практику застосування судами при розгляді справ окремих норм трудового права

(далее…)

Постанова ВСУ від 11.07.2012 року за № 6- 65 цс 12

                                                П О С Т А Н О В А                                   

ІМЕНЕМ   УКРАЇНИ

11 липня 2012 року  

м. Київ


 

           ПРАВОВА      ПОЗИЦІЯ

 

               ( постанова Верховного Суду України від  27 червня 2012 року

                                                    № 6- 65 цс 12)

 

 

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі, ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Зі змісту зазначеної норми вбачається, що вона передбачає декілька самостійних підстав для розірвання з ініціативи власника трудового договору з працівником, як ліквідацію; реорганізацію; банкрутство; перепрофілювання підприємства, установи, організації; скорочення чисельності працівників; скорочення штату працівників.

 Вживані у цій нормі поняття: “ліквідація”, “реорганізація”, “перепрофілювання”, “банкрутство”, “скорочення чисельності або штату працівників” — стосуються саме підприємств, установ, організацій як юридичних осіб, а не їх структурних підрозділів.

Визначення юридичної особи, поняття та порядок ліквідації чи реорганізації юридичної особи містяться в ст. ст. 80, 104 — 111 ЦК України,        ст. ст. 62-66, 79-92 ГК України, ст. ст. 1-22 Закону України “Про господарські товариства”.

Згідно з цими нормами підприємство самостійно визначає свою організаційну структуру, встановлює чисельність працівників і штатний розпис. Підприємство може складатися з виробничих або функціональних структурних підрозділів (виробництв, відділень, цехів, управлінь, бюро, служб тощо) та створювати філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи.

Філії та представництва, як і інші структурні підрозділи підприємства, установи, організації не мають статусу юридичних осіб і діють на основі положення про них, затвердженого підприємством (ст. 95 ЦК України, ч. 4 ст. 64 ГК України).

 Відтак підставою для розірвання з працівником трудового договору  у  зв’язку  з  ліквідацією  підприємства,  установи,  організації  згідно  з  п. 1 ч. 1   ст. 40 КЗпП України може бути ліквідація або реорганізація саме підприємства, установи, організації як юридичної особи.

Відповідно до ч. 2 ст. 104 ЦК України юридична є такою, що припинилася, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.

Ліквідація ж структурного підрозділу юридичної особи зі створенням чи без створення іншого структурного підрозділу не є ліквідацією або реорганізацією юридичної особи, а свідчить лише про зміну внутрішньої (організаційної) структури юридичної особи. На відміну від ліквідації чи реорганізації юридичної особи, ця обставина може бути підставою для звільнення працівників цього структурного підрозділу згідно з п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України лише з підстав скорочення чисельності або штату працівників у зв’язку з такими змінами при умові дотримання  власником  вимог  ч. 2  ст. 40, ст. ст. 42, 43, 492 КЗпП України.

 Установивши у справі, яка переглядається, факт внутрішньої реорганізації юридичної особи – ВАТ “Укрнафта” (шляхом впровадження змін в організаційній структурі підприємства), а не її ліквідації, касаційний суд дійшов правильного висновку про незаконність звільнення працівника структурного підрозділу підприємства на підставі п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України у зв’язку з ліквідацією цього структурного підрозділу при недоведеності власником факту скорочення чисельності або штату працівників у зв’язку з такими змінами у структурі підприємства та факту дотримання власником вимог ч. 3 ст. 36, ч. 2    ст. 40, ст. ст. 42, 43, 492 КЗпП України при звільненні працівника.

  (далее…)

Рішення КСУ від 24.12.2009

ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ
РІШЕННЯ
КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ
у справі за конституційним поданням Кабінету Міністрів України щодо офіційного тлумачення положень статті 2, абзацу четвертого частини першої статті 3 Закону України „Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)“
м. К и ї в                           Справа № 1-38/2009
24 грудня 2009 року
№ 35-рп/2009

(далее…)

Окремі рішення: ВСУ від 21.10.2009 року

За змістом п. 2 ст. 40 КЗпП України підставою для розірвання трудового договору є виявлена невідповідність працівника займаній посаді внаслідок недостатньої кваліфікації. Тобто неякісне виконання роботи, неналежне виконання функціональних обов’язків можуть вважатися виявленою невідповідністю займаній посаді тільки у разі, якщо вони викликані недостатньою кваліфікацією та за відсутності вини працівника в неналежному виконанні посадових обов’язків.

 

(далее…)

Рішення КСУ від 29.10.1998 року

 ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ
КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ

у справі за конституційним зверненням Вільної профспілки працівників метрополітенів України щодо офіційного тлумачення поняття «професійна спілка, що діє на підприємстві, в установі, організації», використаного в абзаці шостому частини першої статті 43-1 Кодексу законів про працю України
(справа про профспілку, що діє на підприємстві)

(далее…)

Постанова ВСУ за № 14 від 29 грудня 1992

Постанова Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками» за № 14 від 29.12.1992 

(Із змінами, внесеними згідно з Постановами Пленуму Верховного Суду України N 3 (v0003700-97) від 28.03.97 N 12 (v0012700-97) від 03.12.97)

(далее…)

Постанова ВСУ за № 9 від 6 листопада 1992 року

Постанова Пленуму Верховного Суду України за № 9 від 6 листопада 1992 року 

Про практику розгляду судами трудових спорів

Із змінами і доповненнями, внесеними  постановами Пленуму Верховного Суду  України від 1 квітня 1994 року N 4, від 26 жовтня 1995 року N 18,  від 25 травня 1998 року N 15

(далее…)

Go to Top