Віртуальна бібліотека
Окремі рішення
Окремі Рішення: Постанова ВСУ від 06.11.2013 року
2 месяца
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
6 листопада 2013 року м. Київ
Судові палати у цивільних та господарських справах
Верховного Суду України в складі:
ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ
(у справі № 6-116 цс 13)
Відповідно до ст. 261 ЦК України початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов.
Перебіг позовної давності за вимогами кредитора, які випливають з порушення боржником умов договору (графіка погашення кредиту) про погашення боргу частинами (щомісячними платежами) починається стосовно кожної окремої частини, від дня, коли відбулося це порушення.
Позовна давність у таких випадках обчислюється окремо по кожному простроченому платежу.
У разі порушення боржником строків сплати чергових платежів, передбачених договором, відповідно до ч. 2 ст. 1050 ЦК України кредитор протягом усього часу – до встановленого договором строку закінчення виконання останнього зобов’язання вправі заявити в суді вимоги про дострокове повернення тієї частини позики (разом з нарахованими процентами – ст. 1048 ЦК України ), що підлягає сплаті.
Несплачені до моменту звернення кредитора до суду платежі підлягають стягненню у межах позовної давності по кожному із платежів.
У разі встановлення у договорі різних видів цивільно-правової відповідальності за різні порушення його умов, одночасне застосування таких заходів відповідальності не свідчить про недотримання положень, закріплених у ст. 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення.
Окремі рішення: Постанова ВСУ від 30.10.2013 (справа № 96цс13)
2 месяца
ПОСТАНОВА
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И30 жовтня 2013 року м. Київ
Правова позиція
Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України
у справі № 96цс13
Згідно із ч. 1 ст. 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їх згодою.
Відповідно до ст. 361 ЦК України співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності.
За нормами ч. 3 ст. 5 ЗУ “Про іпотеку” частина об’єкта нерухомого майна може бути предметом іпотеки лише після її виділення в натурі й реєстрації права власності на неї як окремий об’єкт нерухомості, якщо інше не встановлено цим Законом.
Згідно з ст. 578 ЦК України та ч. 2 ст. 6 ЗУ “Про іпотеку” майно, що є у спільній власності, може бути передане в іпотеку лише за нотаріально посвідченою згодою усіх співвласників. Співвласник нерухомого майна має право передати в іпотеку свою частку в спільному майні без згоди інших співвласників за умови виділення її в натурі та реєстрації права власності на неї як на окремий об’єкт нерухомості.
Отже, майно, що є у спільній власності осіб не може передаватися в іпотеку без згоди іншого співвласника.
Постанова ВСУ від 02.10.2013
3 месяца
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ2 жовтня 2013 року м. Київ
Правова позиція
(постанова судових палат у цивільних та господарських справах
Верховного Суду України від 2 жовтня 2013 року № 6-88цс13)У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин виключає можливість застосування до них судом положень частини першої статті 1212 ЦК України, у тому числі й щодо зобов’язання повернути майно позивачу.
Узагальнення практики : звільнення від кримінальної відповідальності
4 месяца
АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА
УЗАГАЛЬНЕННЯ
судової практики застосування законодавства про звільнення від кримінальної відповідальності або від кримінального покараннявід 01.09.2013
Правова позиція ВСУ по справі від 03.07.2013
6 месяцев
by admin
in Окремі рішення
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
від 3 липня 2013 року
Правова позиція
Відповідно до ч. 1 ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.
Згідно із ч. 1 ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у ст. 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку про те, що відсутність фінансово-господарської діяльності або коштів у роботодавця не виключає його вини в невиплаті належних звільненому працівникові коштів та не звільняє роботодавця від відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України.
Нетривалий час роботи працівника на підприємстві й незначна частка заборгованості підприємства перед працівником у виплаті заробітної плати також не є підставою для звільнення роботодавця від зазначеної відповідальності.
Узагальнення Апеляційного суду м. Києва 01.06.2013
7 месяцев
by admin
in Окремі рішення
АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА
УЗАГАЛЬНЕННЯ
судової практики оскарження рішень, дій чи бездіяльності під час досудового розслідування у порядку Кримінального процесуального кодексу України
Узагальнення судової практики апеляційного суду м. Києва від 01.02.2013
11 месяцев
АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА
УЗАГАЛЬНЕННЯ
судової практики застосування статті 625 Цивільного кодексу України
Окремі рішення ВСУ від 26.12.2012 року
1 год
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
26 грудня 2012 року м. Київ Правова позиція у справі № 6-156цс12
Відповідно до ч. 3 ст. 21 КЗпП України особливою формою трудового договору є контракт, в якому строк його дії, права, обов’язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законами України.
На контрактну форму трудового договору не поширюється положення ст. 9 КЗпП України про те, що умови договорів про працю, які погіршують становище працівників порівняно із законодавством України про працю, є недійсними.
Таким чином, виходячи з особливостей зазначеної форми договору, спрямованої на створення умов для виявлення ініціативності та самостійності працівників з урахуванням їх індивідуальних здібностей і професійних навичок, при укладенні контракту закон надав право сторонам встановлювати їх права, обов’язки та відповідальність, зокрема, як передбачену нормами Кодексу законів про працю України, так і підвищену відповідальність керівника та додаткові підстави розірвання договору.
Згідно із п. 8 ст. 36 КЗпП України підставою припинення трудового договору передбачено умови, зазначені у контракті.
Відповідно до ч. 3 ст. 40 КЗпП України не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці. Це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства, установи, організації. Аналогічні правила застосовуються і до випадків звільнення працівника з підстав передбачених ст. 41 КЗпП України (ч. 3 цієї норми).
У пункті 17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» містяться роз’яснення про недопустимість звільнення працівника в період тимчасової непрацездатності, а також у період перебування у відпустці (ч. 3 ст. 40 КЗпП України), які стосуються як передбачених ст. ст. 40, 41 КЗпП України випадків, так й інших випадків, коли розірвання трудового договору відповідно до чинного законодавства провадиться з ініціативи власника або уповноваженого ним органу. Разом з тим, зміст поняття «розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу» розкрито законодавцем у п. 4 ст. 36 КЗпП України, до якого віднесено лише звільнення з підстав, передбачених ст. ст. 40, 41 КЗпП України. Це виключає охоплення змістом терміну «розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу» будь-якого іншого звільнення, підстава якого не зазначена у ст. ст. 40, 41 КЗпП України, або яке законодавець спеціально не визначив як розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу.
Таким чином, виходячи з нормативного (а не сутнісного) тлумачення п.п. 4, 8 ст. 36, ч. 3 ст. 40, ч. 3 ст. 41, ст. ст. 40, 41 КЗпП України та ураховуючи те, що між сторонами виник спір із приводу припинення трудового договору з працівником з підстав, передбачених контрактом - п. 8 ст. 36 КЗпП України, а не у зв’язку із звільненням працівника з ініціативи власника, або уповноваженого ним органу, норми ч. 3 ст. 40 КЗпП України на ці правовідносини не поширюється.
Окремі рішення: ВСУ від 21.10.2009 року
4 года
За змістом п. 2 ст. 40 КЗпП України підставою для розірвання трудового договору є виявлена невідповідність працівника займаній посаді внаслідок недостатньої кваліфікації. Тобто неякісне виконання роботи, неналежне виконання функціональних обов’язків можуть вважатися виявленою невідповідністю займаній посаді тільки у разі, якщо вони викликані недостатньою кваліфікацією та за відсутності вини працівника в неналежному виконанні посадових обов’язків.
