Згідно із ч. 2 ст. 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов’язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом.
Договір фінансового лізингу за своєю правовою природою є змішаним і містить елементи договорів оренди (найму) та купівлі-продажу транспортного засобу, про що свідчить зміст договору та правила ст. 628 ЦК України.
За імперативними положеннями ст. 799 ЦК України договір найму транспортного засобу укладається в письмовій формі; договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню. У разі недодержання сторонами вимог закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним (ч. 1 ст. 220 ЦК України).
Доводи заявника про те, що договір фінансового лізингу не підлягає нотаріальному посвідченню є безпідставними та спростовуються встановленими чинним законодавством вимогами щодо форми договору фінансового лізингу, а саме, ст. ст. 628, 799, 806 ЦК України.
Отже, оспорюваний договір, підписаний сторонами, є нікчемним, тобто не створив будь-яких правових наслідків, окрім тих, що пов’язані з його недійсністю. Нікчемний договір є недійсним разом з усіма його умовами та не створює для сторін зобов’язання, що в ньому закріплені.
У особи, що перейшла зі спрощеної системи оподаткування на сплату інших податків і зборів, обов’язок зареєструватись платником податку на додану вартість виникає в разі якщо загальна сума від здійснення операцій із постачання товарів/послуг, що підлягають оподаткуванню податком на додану вартість нарахована (сплачена) такій особі протягом останніх 12 календарних місяців, сукупно перевищує 1 000 000 гривень (без урахування податку на додану вартість).
При цьому обрахунок загальної суми розпочинається з часу переходу на загальну систему оподаткування, тобто для визначення наявності обов’язку щодо реєстрації платником податку на додану вартість та подання звітності з такого податку, отримані від здійснення операцій на спрощеній системі оподаткування суми не враховуються.
Метою укладення договору відступлення права вимоги є безпосередньо передання такого права. Метою договору факторингу є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника.
При цесії право вимоги може бути передано як за плату, так і безоплатно. За договором факторингу відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату.
Ціна договору факторингу визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги. Розмір винагороди фактора може встановлюватись по-різному, наприклад, у твердій сумі; у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю.
Договір факторингу спрямований на фінансування однією стороною другої сторони шляхом надання в її розпорядження певної суми грошових коштів. Вказана послуга за договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому, сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатись як плата за надану останнім фінансову послугу.
Плата за договором факторингу може бути у формі різниці між реальною ціною вимоги і ціною, передбаченою в договорі, право вимоги за яким передається.
Якщо право вимоги відступається «за номінальною вартістю» без стягнення фактором додаткової плати, то в цьому випадку відносини факторингу відсутні, а відносини сторін регулюються загальними положеннями про купівлю-продаж з урахуванням норм стосовно заміни кредитора у зобов`язанні (ч. 3 ст. 656 ЦК України).
Таким чином, суттєва відмінність договору уступки права вимоги є те, що відступлення права вимоги це операція з переуступки кредитором прав вимоги боргу третьої особи новому кредитору з попередньою або наступною компенсацією вартості такого боргу, або ж без такої компенсації взагалі.
Оспорюваний договір за своєю правовою природою не є договором факторингу, а є договором купівлі-продажу права вимоги, до якого відповідно до ч. 3 ст. 656 ЦК України застосовуються положення про відступлення права вимоги (ст.ст. 512-519 ЦК України) і звідси випливає, що для укладення договорів, подібних до спірного договору, покупець права вимоги не повинен обов`язково мати статус фінансової установи.
Суд погоджується з доводом податкового органу, що наявність податкового боргу по узгодженим сумам податку не є підставою для проведення перевірки. Камеральна перевірка проводиться виключно даних, зазначених у податкових деклараціях (розрахунках) платника податків з метою виявлення арифметичних або логічних помилок.
З урахуванням зазначеного, Суд погоджується з висновком суду апеляційної інстанції, що оскаржуване рішення №169/1701-2503317175 від 31 грудня 2014 року винесено податковим органом правомірно та не підлягає скасуванню: анулювання реєстрації платника єдиного податку першої — третьої груп НЕ проводиться за рішенням податкового органу, прийнятим на підставі акта перевірки, як передбачено п. 299.11. ст. 299 Податкового кодексу України, оскільки вказана вимога щодо наявності акту перевірки стосується виявлення відповідним контролюючим органом під час проведення перевірок порушень щодо правильності застосування спрощеної системи оподаткування, обліку та звітності, а також справляння єдиного податку.
Відповідно до абзаців 1-3 пункту 56.18 статті 56 Податкового кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) з урахуванням строків давності, визначених статтею 102 цього Кодексу, платник податків має право оскаржити в суді податкове повідомлення-рішення або інше рішення контролюючого органу у будь-який момент після отримання такого рішення. Рішення контролюючого органу, оскаржене в судовому порядку, не підлягає адміністративному оскарженню. Процедура адміністративного оскарження вважається досудовим порядком вирішення спору.
Статтею 102 Податкового кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено строк давності тривалістю 1095 днів (2555 днів у разі проведення перевірки контрольованої операції відповідно до статті 39 цього Кодексу).
Таким чином, вказані вище положення Податкового кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин)передбачають, що строк для звернення платника податків до адміністративного суду із позовом про скасування податкового повідомлення-рішення або іншого рішення контролюючого органу становить 1095 днів (2555 днів у разі проведення перевірки контрольованої операції відповідно до статті 39 цього Кодексу) і обчислюється з дня отримання платником податків такого рішення.
За таких обставин та з огляду на завдання адміністративного судочинства, визначені статтями 2, 13 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду дійшов висновку, що Окружний адміністративний суд міста Києва, постановивши ухвалу від 20.02.2019 про повернення позовної заяви Товариства, та Шостий апеляційний адміністративний суд, ухваливши постанову від 19.04.2019 про залишення рішення суду першої інстанції без змін, порушили норми матеріального та процесуального права, у зв`язку з цим рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню із передачею справи для продовження розгляду.
Представницькі витрати є різновидом адміністративних витрат, які відносяться до загальногосподарських, спрямованих на обслуговування та управління підприємством в розумінні пункту 18 Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 16 «Витрати», затвердженого наказом Мінфіна від 31 грудня 1999 року № 318.
Оскільки податковий орган не встановив будь-яких застережень щодо порушення приписів цього стандарту, витрати, понесені на придбання спиртних напоїв директором Товариства з метою обслуговування представницького заходу, є представницькими витратами.
Разом з тим, суд погодився, що до загального місячного (річного) оподаткованого доходу платника податків — директора ТОВ не включаються кошти, отримані ним від Товариства під звіт на організацію та проведення прийомів (заходів) представницького характеру, та відповідно з них не утримується податок на доходи фізичних осіб.
Таким чином, протиправним є донарахування позивачу ПДФО та військового збору з огляду на непідтвердження контролюючим органом належними доказами висновків про безпідставне віднесення до складу представницьких витрат, що не пов’язані з веденням господарської діяльності Товариства, та твердження, що позивач виступив податковим агентом щодо ПДФО з отриманих директором, в якості додаткового блага відшкодованих йому Товариством коштів в частині вартості спиртних напоїв, придбаних ним в якості подарунків.
після прийняття судом рішення про розстрочку або відстрочку виконання рішення грошове зобов`язання боржника не припиняється, тому передбачені ст. 625 ЦК України інфляційні втрати та три проценти річних підлягають нарахуванню до моменту фактичного виконання грошового зобов`язання.
Здійснення моніторингу відповідності податкових накладних / розрахунків коригування критеріям оцінки ступеня ризиків є превентивним заходом, спрямованим на убезпечення від безпідставного формування податкового кредиту за операціями, що не підтверджені первинними документами або підтверджені платником податку копіями документів, які складені з порушенням законодавства.
Здійснення моніторингу не повинне підміняти за своїм змістом проведення податкових перевірок як способу реалізації владних управлінських функцій податкового органу.
У цій справі судами констатовано невідповідність рішення про зупинення реєстрації податкової накладної законодавчо визначеним вимогам, про що прямо вказав суд першої інстанції. Поряд з цим судами все одно здійснено дослідження тих первинних документів та аргументів податкового органу, які не були підставами для прийняття рішення про зупинення реєстрації податкової накладної та подальшої відмови у реєстрації податкової накладної, що свідчить про порушення судами вимог принципу офіційного з`ясування обставин справи та безпідставне розширення предмету доказування.
Як встановлено судами попередніх інстанцій, рішення прийнято на підставі того, що позивач має податковий борг на кожне перше число місяця протягом двох послідовних кварталів, що підтверджується інтегрованою карткою платника податку, при цьому контролюючим органом до винесення оскаржуваного рішення всупереч вимогам пункту 299.11 статті 299 Податкового кодексу України жодна перевірка не проводилася, акту про порушення вимог чинного законодавства, на підставі якого прийнято рішення про виключення з реєстру платника єдиного податку станом на 31 грудня 2015 року, не складалося.
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено факт помилкової сплати позивачем коштів на інший казначейський рахунок, що підтверджується квитанцією про сплату.
Суд погоджується з позицією судів попередніх інстанцій, що помилкова сплата коштів на інший казначейський рахунок не може бути розцінена, як невиконання платником єдиного податку свого обовязку з огляду на положення Бюджетного кодексу України, Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» від 5 квітня 2001 року № 2346-III та враховуючи позицію Верховного Суду України , викладену в постанові від 16 червня 2015 року у справі № 21-377а15.
У справі, що розглядається, суди встановили, що Управління надіслало на адресу Товариства письмові запити «Про надання інформації (пояснень та їх документального підтвердження)»: від 17.08.2017 № 19331/10/04-36-14-12-12 щодо надання пояснень та їх документального підтвердження стосовно господарських взаємовідносин з ТОВ «Лаярд» по податковому кредиту за червень 2016 року на суму податку на додану вартість 126469,72,00 грн., з ТОВ «Скайтрейдінг» по податковому кредиту за січень 2017 року на суму податку на додану вартість 114132,90 грн., з ТОВ «Прайм-Фін Груп» по податковому кредиту за квітень 2017 року на суму податку на додану вартість 84977,90 грн., з ТОВ «Алістар Груп» по податковому кредиту за квітень 2017 року на суму податку на додану вартість 28629,22 грн.; від 29.08.2017 № 20639/10/04-36-14-12-12 щодо надання пояснень та їх документального підтвердження стосовно господарських взаємовідносинах з ТОВ «Транзит Роадс» по податковому кредиту на загальну суму 465297,12 грн. (у тому числі: за липень 2015 року — у сумі 137665,20 грн., за серпень 2015 року — у сумі 79177,56 грн., за вересень 2016 року — у сумі 91808,64 грн., за жовтень 2015 року — у сумі 156645,72 грн., у яких з посиланням на підпункти 16.1.5, 16.1.7 пункту 16.1 статті 16, підпункт 20.1.2 пункту 20.1 статті 20, пункти 1, 3 абзацу 3 пункту 73.3 статті 73, підпункти 78.1.1, 78.1.4 пункту 78.1 статті 78 Податкового кодексу, пункт 14 Порядку періодичного подання інформації органам державної податкової служби та отримання інформації зазначеними органами за письмовим запитом, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27.12.2010 № 1245, просила надати протягом 15 робочих днів з дня отримання цих запитів інформацію (пояснення та їх документальні підтвердження) з приводу наведених у запитах фактів, зокрема (але не вичерпно) документи згідно вказаного у запитах переліку.
З матеріалів справи вбачається, що запити, направлені Управлінням на адресу Товариства, містили вказівку на фактичну і правову підстави направлення запиту — підпункти 78.1.1, 78.1.4 пункту 78.1 статті 78 Податкового кодексу України, а також обставини, встановлені на підставі податкової інформації, отриманої й опрацьованої відповідно до статей 72, 73, 74 Податкового кодексу України. Запити містили опис інформації, що запитується, та орієнтовний перелік документів, що її підтверджують.
Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду вказує, що посилання Товариства на окремі дефекти запитів про надання інформації не впливають на обовязок позивача надати всю необхідну інформацію за запитами, оскільки відсутність або неповнота посилань на конкретні джерела отримання податкової інформації не повинні розглядатися як підстава для визнання запитів такими, що не відповідають вимогам пункту 73.3 Податкового кодексу України, та, як наслідок, бути підставою для визнання наказу про проведення податкової перевірки протиправним.
ПОСТАНОВА