П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М   У К Р А Ї Н И

05 квітня 2017 року                                                м. Київ

Відповідно до вимог статті 15 ЦПК України суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Згідно із пунктом 4 статті 12 ГПК України господарським судам підвідомчі справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов’язані зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів.

Не підлягає розширеному тлумаченню пункт 4 частини першої статті 12 ГПК також щодо справ, пов’язаних зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності господарського товариства, якщо однією зі сторін у справі не є учасник (засновник, акціонер) господарського товариства, у тому числі такий, що вибув. Зокрема, спори за участю спадкоємців учасників господарського товариства, які ще не стали його учасниками, не є підвідомчими (підсудними) господарським судам.

Із системного аналізу положень ст.ст. 88, 143 ЦК України, ст.ст. 88, 167 ГК України, ст. 10 Закону України від 19 вересня 1991 року № 1576-XII «Про господарські товариства» (далі — Закон № 1576-XII) вбачається, що корпоративні права учасників господарського товариства визначаються законом і статутними (установчими) документами. Корпоративні відносини виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав із моменту державної реєстрації товариства з обмеженою відповідальністю, а за своїм суб’єктним складом є такими, що виникають між господарським товариством та його учасником (засновником), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками) господарських товариств, що пов’язані зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства (крім трудових).

При визначенні підвідомчості (підсудності) справ, що виникають із корпоративних відносин, слід керуватися поняттям корпоративних прав, наведеним у частині першій статті 167 ГК України — корпоративними є права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.

У разі якщо суб’єктний склад осіб, які беруть участь у справі, або предмет позову не відповідають визначеним у пункті 4 частини першої статті 12 ГПК України справам, що виникають із корпоративних відносин, то відповідно до статті 1 ГПК України господарським судам підвідомчі спори щодо захисту порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів підприємств, установ, організацій, інших юридичних осіб (у тому числі іноземних), громадян, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи.

Читать далее →

ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

від 30 листопада 2016 року

Відповідно до статті 123 ЗК України розроблений проект відведення земельної ділянки погоджується з територіальним органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів, органом містобудування і архітектури та охорони культурної спадщини, природоохоронним і санітарно-епідеміологічним органами, а також з відповідним територіальним органом виконавчої влади з питань лісового або водного господарства (у разі вилучення (викупу), надання, зміни цільового призначення земельних ділянок лісогосподарського призначення чи водного фонду).

Віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об’єктів природоохоронного та історико-культурного призначення (частини перша, друга статті 20 ЗК України).

Висновок судів про віднесення спірної земельної ділянки до категорії земель рекреаційного призначення не ґрунтується на матеріалах справи, а висновок про порушення Київською міською радою норм статей 118, 123 ЗК України при вирішенні питання про надання у власність земельної ділянки не відповідає змісту зазначених норм.

Реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв’язку із цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред’явлена тільки стороні недійсного правочину.

Норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.

Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до набувача з використання правового механізму, установленого статями 215, 216 ЦК України. Такий спосіб захисту можливий лише шляхом подання віндикаційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати в набувача це майно.

Таким чином, обраний прокурором спосіб захисту не відповідає вимогам закону.

Читать далее →

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ

Мораторій є відстроченням виконання зобов’язання, а не звільненням від його виконання. Відтак установлений Законом України від 3 червня 2014 року № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» (далі – Закон № 1304-VII) мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, не передбачає втрати кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов’язань за договором, а лише тимчасово забороняє його примусово стягувати (відчужувати без згоди власника).

Оскільки Закон № 1304-VII не зупиняє дії решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов’язань, то й не може бути мотивом для відмови в позові, а є правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію положень цього Закону на період його чинності.

Рішення ж суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки на час дії Закону № 1304-VII не підлягає виконанню.

Однак, у справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції, погодившись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, не врахував, що норми Закону № 1304-VII не передбачають підстав для відмови в захисті порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів кредиторів, і допустив неправильне застосування положень цього Закону, що призвело до неправильного вирішення спору. Читать далее →

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ

29 червня 2016 року                                                            м. Київ

За змістом частини першої статті 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов’язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором.

Відповідно до частини п’ятої статті 1061 ЦК України проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунку вкладника з інших підстав.

Закінчення строку дії договору банківського вкладу в разі невиконання зобов’язань не припиняє зобов’язальних правовідносин, а трансформує їх в охоронні.

При цьому згідно із частиною другою статті 1070 ЦК України проценти за користування грошовими коштами, що знаходяться на рахунку клієнта, сплачуються банком у розмірі, встановленому договором, а якщо відповідні умови не встановлені договором, – у розмірі, що звичайно сплачується банком за вкладом на вимогу.

Договір банківського вкладу  не містить визначеного розміру процентної ставки за користування грошовим вкладом у разі неповного виконання зобов’язань за договором після закінчення терміну його дії.

Проте у справі, яка переглядається, апеляційний суд, з яким погодився суд касаційної інстанції, відмовляючи в задоволенні позовних вимог про стягнення процентів за користування грошовим вкладом, дійшов необґрунтованого висновку про те, що такі проценти не підлягають нарахуванню після закінчення строку дії договору до дня, який передує поверненню вкладу, вимоги частини п’ятої статті 1061 ЦК України не врахував.

Разом з тим суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги про стягнення процентів за користування грошовим вкладом у повному обсязі, положення частини першої статті 1058 та статті 1061 ЦК України до спірних правовідносин застосував неправильно та дійшов помилкового висновку про те, що після закінчення терміну дії договору й у разі неповного виконання його умов з банку на користь вкладника підлягають стягненню проценти за користування грошовим вкладом за процентною ставкою, передбаченою цим договором (14 % річних ), не врахувавши, що договором не визначено розміру процентної ставки за користування депозитом у разі закінчення терміну його дії та неповного виконання грошового зобов’язання за ним. Суд безпідставно не застосував норму статті 1070 ЦК України, не взявши до уваги, що з банку підлягають стягненню проценти за процентною ставкою в розмірі, що зазвичай сплачується банком за вкладом на вимогу.

Читать далее →

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ

15 червня 2016 року м. Київ

Грошове зобов’язання може виникати між сторонами не тільки із договірних відносин, а й з інших підстав, зокрема і факту наявності боргу, встановленого рішенням суду.

Отже, зважаючи на юридичну природу цих правовідносин між сторонами як грошових зобов’язань, на них поширюється дія положень частини другої статі 625 ЦК України, за якою боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Читать далее →

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ

  13 червня 2016 року                                   м. Київ

Системний аналіз статей 57, 60 та 61 СК України дозволяє дійти висновку про те, що майно фізичної особи-підприємця (далі — ФОП) може бути об’єктом спільної сумісної власності подружжя і предметом поділу між кожним з подружжя з урахуванням загальних вимог законодавства щодо критеріїв визначення правового режиму спільного сумісного майна подружжя та способів поділу його між кожним з подружжя.

Майно ФОП, яке використовується для її господарської діяльності, вважається спільним майном подружжя, як і інше майно, набуте в період шлюбу, за умови, що воно придбане за рахунок належних подружжю коштів.

Під час здійснення поділу майна в судовому порядку суд повинен виходити з презумпції рівності часток, а також з вимог статті 71 СК України, відповідно до якої поділ майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі або реалізується через виплату грошової компенсації вартості його частки в разі неподільності майна (частина друга статті 364 ЦК України). При цьому відповідно до частини третьої статті 71 СК України речі для професійних занять присуджуються тому з подружжя, хто використовував їх у своїй професійній діяльності. Вартість цих речей враховується при присудженні іншого майна другому з подружжя.

Однак, зробивши висновок про те, що земельна ділянка, приміщення шиномонтажної майстерні та обладнання хоч і набуті в період шлюбу, проте використовується ОСОБА_2 для здійснення підприємницької діяльності, суди дійшли помилкового висновку, що це майно не є об’єктом спільної сумісної власності подружжя, а тому поділу не підлягає.

Крім того, суди не врахували, що способи та порядок поділу майна, яке є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, визначаються статтею 71 СК України і що сутність такого поділу полягає у тому, що кожному з подружжя присуджуються в особисту власність конкретні речі.

Читать далее →

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ

 17 лютого 2016 року                                                                                      м. Київ

Відповідно до статей 512, 514 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) кредитор у зобов’язанні може бути замінений іншою особою у випадках, встановлених законом.

Такими законами, зокрема, є норми статті 993 ЦК України та статті 27 Закону України від 7 березня 1996 року № 85/96-ВР «Про страхування» (далі – Закон України «Про страхування»), відповідно до яких до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки.

Зважаючи на ту обставину, що позивач (страхова компанія), виплативши страхове відшкодування потерпілому за договором майнового страхування, отримав від останнього права кредитора до особи, відповідальної за завдані збитки, то спірні правовідносини між сторонами у справі, яка переглядається, регулюють саме положення статті 993 ЦК України та статті 27 Закону України «Про страхування».

Оскільки у спірному зобов’язанні відбулася заміна кредитора – страхувальник передав страховикові, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат право вимоги до особи, відповідальної за завдані збитки, тому строк позовної давності є загальним (три роки), а його перебіг починається від дня настання страхового випадку.

Читать далее →

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ   УКРАЇНИ

067 86-244-17, юридична консультація, судова практика, юрист, адвокат, киев

 Верховний Суд України на засіданні Судової палати у цивільних справах 13 січня 2016 року розглянув справу № 6-2925цс15, предметом якої був спір про присудження співвласнику грошової компенсації за частку у спільному майні.

При розгляді цієї справи Верховний Суд України зробив правовий висновок, відповідно до якого положення статті 365 ЦК України регулюють випадки, коли позивач – співвласник майна, домагається позбавлення права власності на частку майна інших співвласників – відповідачів по справі.

Випадки, коли співвласник майна бажає позбутися належної йому частки в спільному майні шляхом отримання від інших співвласників компенсації вартості належної йому частки та визнання за останніми права власності на все майно регулюються ст. 364 ЦК України. 

 З врахуванням закріплених в п. 6 ст. 3 ЦК України засад справедливості, добросовісності та розумності, що спонукають суд до врахування при вирішенні спору інтересів обох сторін, при розгляді справ, у яких заявляються вимоги одного зі співвласників про припинення його права на частку у спільному майні шляхом отримання від інших співвласників грошової компенсації вартості його частки, виділ якої є неможливим, суди мають встановити наступне: чи дійсно є неможливим виділ належної позивачу частки в натурі або чи не допускається такий виділ згідно із законом; чи користуються спільним майном інші співвласники – відповідачі по справі; чи сплачується іншими співвласниками, які володіють та користуються майном, матеріальна компенсація позивачу за таке володіння та користування відповідно до частини третьої статті 358 ЦК України; чи спроможні інші співвласники виплатити позивачу компенсацію в рахунок визнання за ними права власності на спільне майно та чи не становитиме це для них надмірний тягар.

Читать далее →