Загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади, були сформульовані Верховним Судом у постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 464/3789/17. Зокрема, Суд дійшов висновку, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту (п. 49). Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження — емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання (п. 52). Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб`єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров’я потерпілого (п. 56).
Відсутність наслідків у вигляді розладів здоров`я внаслідок душевних страждань, психологічних переживань не свідчить про те, що позивач не зазнала психологічних страждань та розчарувань, а отже і не свідчить про те, що моральної шкоди не завдано.
З огляду на встановлені попередніми інстанціями обставини, колегія суддів вважає передчасними висновки суду апеляційної інстанції, що позовні вимоги стосовно відшкодування моральної шкоди не підлягають задоволенню.
Слід зазначити, що сам факт визнання судом порушення відповідачем прав позивача в даному випадку буде достатньою та справедливою сатисфакцією, при цьому суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відмову у задоволенні позову в частині відшкодування компенсації моральної шкоди, що свідчить про невирішення питання щодо способу відновлення порушеного права.
Дохід від комерційної чи некомерційної господарської діяльності з джерелом його походження з України звільняється від оподаткування в Україні, якщо міжнародні організації, на користь яких особа сплачує членські внески, мають статус неприбуткових установ та організацій у країні їх реєстрації або ж мають податковий імунітет згідно з міжнародними договорами.
Частина четверта статті 1254 ЦК України розрахована тільки на визначення правових наслідків недійсності оспорюваного заповіту (відповідно до статей 225 і 230 ЦК України) і не регулює впливу нікчемності заповіту на відновлення попереднього заповіту; частина четверта статті 1254 ЦК України не може регулювати правові наслідки нікчемності заповіту, оскільки нікчемний заповіт не породжує будь-який правовий результат. При нікчемності другого заповіту слід вести мову не про відновлення чинності першого заповіту, а про те, що вчинення наступного нікчемного заповіту, не може скасовувати попередній заповіт.
Отже, нікчемний заповіт не породжує настання правових наслідків, тому не впливає на попередній заповіт та не може його відновлювати чи скасовувати.
Системне й телеологічне тлумачення зазначених правових норм дає підстави зробити висновок, що діяння може вважатися кримінальним правопорушенням лише за умови, якщо воно визнається таким чинною нормою Особливої частини КК. Втрата такою нормою чинності тягне неможливість її застосування до діянь, які раніше визнавалися злочином. При цьому в разі ухвалення в подальшому нового закону, який знову визнає відповідне діяння кримінально караним, такий закон не матиме зворотної дії з огляду на наведені положення ст. 58 Конституції України та ст. 5 КК.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 13 січня 2021 року (справа № 0306/7567/12, провадження № 13-73кс19), зазначила, що особу може бути піддано кримінальному переслідуванню виключно за діяння, яке визнано злочином за нормами КК, тоді як втрата чинності нормою Особливої частини КК означає, що передбачені нею дії або бездіяльність вже не містять ознак діяння, за яке цим Кодексом встановлювалася кримінальна відповідальність. Офіційна констатація невідповідності правової норми Конституції України анулює її юридичну силу, що за змістом є рівнозначним виключенню такої норми на законодавчому рівні. Отже, дія чи бездіяльність перестають вважатися злочином як на підставі закону про скасування кримінальної відповідальності, так і у зв`язку з прийняттям Конституційним Судом України рішення про неконституційність норми КК, що встановлювала цю відповідальність.
Як зауважила Велика Палата Верховного Суду в названому рішенні, на користь висновку про ретроспективну дію рішень Конституційного Суду України, якими констатовано невідповідність Основному Закону положень КК щодо криміналізації певних дій або бездіяльності, свідчить і зміст п. 1 ч. 3 ст. 459 КПК. Згідно з цією нормою процесуального права встановлення неконституційності закону, застосованого судом під час вирішення справи, визнається виключною обставиною і підставою для перегляду судових рішень, що набрали законної сили, в порядку екстраординарного провадження. З цих підстав може бути перевірено і скасовано обвинувальний вирок про засудження особи за діяння, скоєні в період чинності зазначеного вище закону, а також ухвалу, постанову судів апеляційної та касаційної інстанцій, винесені до прийняття Конституційним Судом України відповідного рішення.
Верховний Суд у складі Третьої судової палати Касаційного кримінального суду звертає увагу на те, що за змістом п. 4 ч. 1 ст. 284 КПК кримінальне провадження закривається в разі, якщо набрав чинності закон, яким скасована кримінальна відповідальність за діяння, вчинене особою. Хоча буквальний зміст цієї норми не вказує на необхідність закриття кримінального провадження внаслідок визнання неконституційним закону, який встановлював кримінальну караність діяння, однак така необхідність вбачається з наведених вище висновків про юридичні наслідки ухвалення відповідного рішення Конституційним Судом України, що є аналогічними наслідкам набрання чинності законом, яким скасовується кримінальна караність діяння.
Надаючи оцінки наведеним доводам суди попередніх інстанцій зробили правильні висновки з огляду на те, що законодавство не ставить умовою виникнення податкових зобов`язань платника у залежність від стану податкового обліку його контрагентів, фактичного знаходження їх за місцем реєстрації та наявності чи відсутності основних фондів або спеціальних дозволів у останніх. Тому, Позивач не може нести відповідальність за невиконання його контрагентом своїх зобов`язань, адже поняття «добросовісний платник», яке вживається у сфері податкових правовідносин, не передбачає виникнення у платника додаткового обов`язку з контролю за дотриманням його постачальником правил оподаткування.
Отже, чинне законодавство не зобов`язує платника податків перевіряти безпосередніх контрагентів або третіх осіб у відносинах з контрагентами на предмет виконання ними вимог податкового законодавства.
Процесуальним законом не віднесено до обов’язкових підстав для скасування судового рішення порушення норм процесуального права щодо строків звернення до суду, а тому відсутність таких доводів та вимог в апеляційній скарзі податкового органу не давало суду апеляційної інстанції підстав для виходу за межі апеляційного перегляду.
Управління Держпраці вказує, що позивача притягнуто до відповідальності не за невиконання припису, а за порушення мінімальних державних гарантій з оплати праці. Виконання припису, а відтак усунення порушення не позбавляє від відповідальності, а тому оскаржувана постанова є правомірною та скасуванню не підлягає.
Фіксована сума індексації виплачується до наступного підвищення тарифної ставки (окладу), при якому сума збільшення заробітної плати перевищить фіксовану суму індексації.
Виписана друга податкова накладна, а саме на суму, розраховану виходячи з перевищення ціни собівартості над фактичною ціною, лише доповнює основну (першу) податкову накладну, що складається за наслідками здійснення однієї експортної операції, оформленої митною декларацією, у зв`язку з чим, податкові зобов`язання при їх складанні дорівнюють нулю.
Кількість виписаних податкових накладних не може ділити одне постачання на два та впливати на розмір ставки, якою оподатковується конкретна операція. Отже, податкова накладна виписана на суму перевищення собівартості самостійно виготовлених товарів/послуг над фактичною ціною їх постачання також повинна бути виписана із застосуванням нульової ставки. Таким чином, Верховний Суд дійшов висновку, що у даному випадку операції з вивезення товарів за межі митної території України оподатковуються за нульовою ставкою, незалежно від того, за якою ціною експортований товар, ставка податку залежить від виду операції, а не від ціни реалізації товару.
Частиною сьомою статті 78 КАС України передбачено, що правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов’язковою для суду.
Таким чином, при розгляді цієї справи суди не були пов’язані з правовою оцінкою судів в іншій справі за участю тих самих сторін.
Суд під час розгляду даної справи на підставі встановлених ним обставин (у тому числі з урахуванням преюдиційних обставин) повинен був самостійно кваліфікувати поведінку відповідача при призначенні та проведенні розглядуваного контрольного заходу й дійти власних висновків щодо правомірності/неправомірності такої поведінки та оскаржуваних рішень податкового органу.
За таких обставин, суд касаційної інстанції вважає, що правова оцінка, надана в судовому рішенні у справі № 826/6966/17, не є такою, що має безумовним наслідком протиправність оскаржуваних податкових повідомлень-рішень у цій справі.
Визнання рішенням суду протиправними дій податкового органу щодо проведення перевірки діяльності ФОП без з’ясування обґрунтованості нарахування та за межами справи про визнання протиправними рішень податкового органу та їх скасування, не може бути підставою для скасування донарахованих за наслідками перевірки податкових зобов’язань платника податків.
Правило щодо застосування встановленої законом черговості звернення стягнення на майно боржника, а саме, що в першу чергу звернення стягнення повинно відбуватись на кошти та рухоме майно, має істотне значення. Відповідно, звернення стягнення на об`єкти нерухомого майна відповідно до частини першої статті 50 Закону України «Про виконавче провадження» здійснюються у виключному випадку у разі відсутності у боржника достатніх коштів чи рухомого майна.
У цій справі, при наявності у боржника коштів та рухомого майна, а також окремої від приватного будинку земельної ділянки, приватний виконавець в порушення встановленого Законом порядку черговості звернення стягнення на різні види майна боржника, звернув стягнення на житловий будинок, в якому проживає боржник ОСОБА_1 , що призвело до незаконного позбавлення особи права власності на житло.
При виконанні судового рішення, приватний виконавець хоча і переслідував легітимну мету, спрямовану на задоволення вимог стягувача, проте примусове стягнення на майно боржника повинно відбуватись у повній відповідності до вимог закону, тому втручання в мирне володіння майном вчинене з порушенням встановленої національним законом процедури, не може вважатись правомірним.
Узагальнюючи викладене, Верховний Суд погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про те, що звернення стягнення на нерухоме майно — будинок на АДРЕСА_1 , в якому проживає боржник, може бути застосоване в останню чергу, що визначено частинами першою, третьою статті 50 Закону України «Про виконавче провадження».
