Ухвалою суду першої інстанції частково закрито провадження у справі з підстав, передбачених пунктом 2 частини першої статті 255 ЦПК України. Судове рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що спір щодо поділу спільного нерухомого майна подружжя вирішено сторонами шляхом укладення договору про поділ майна подружжя, а тому підстав для розгляду цього спору в судовому порядку немає. Предмет спору став відсутній після відкриття провадження у справі.
Суд закриває провадження у справі у зв`язку з відсутністю предмета спору, якщо предмет спору був відсутній як на час пред’явлення позову, так і на час ухвалення судом першої інстанції судового рішення за умови, якщо між сторонами у зв`язку з цим не залишилося неврегульованих питань.
З урахуванням викладеного, відсутність предмета спору унеможливлює вирішення справи по суті незалежно від обґрунтованості позову, а відповідно і здійснення ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів осіб.
Враховуючи норми статті 109 ЖК Української РСР та статті 379 ЦК України, у поєднанні із главою 26 ЦК України, виселення без надання іншого житлового приміщення відбувається у тому разі, якщо саме це житлове приміщення було придбане за кредитні кошти. У разі, якщо за кредитні кошти було набуто інший об’єкт цивільних прав (частку в праві спільної часткової власності), а не житлове приміщення, що передано в іпотеку то виселення без одночасного надання іншого постійного жилого приміщення не допускається.
КЦС зауважив, що ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень (ч.ч.1,2 ст.30 ЗУ «Про інформацію»). Це висловлювання, які: – не містять фактів, критика, оцінка дій; – не можуть тлумачитись як такі, що містять факти (сатира, алегорія).
Якщо – особа вважає, що оціночні судження принижують її честь та гідність, вона може скористатися правом на відповідь і власне тлумачення у тому самому ЗМІ; – думку висловлено в непристойній формі, особу може бути зобов`язано відшкодувати моральну шкоду.
Будь-яке судження, що має оціночний характер, критика вчинків, вираження думок про виконання публічних функцій тощо НЕ Є підставою для захисту права на повагу честі, гідності та ділової репутації та НЕ Є предметом судового захисту.
Вирішуючи такі справи, суди мають перевірити інформацію на наявність фактичних тверджень. У разі їх наявності інформація не є оціночним судженням, оскільки відображає істину, яку суд може встановити.
Особа, яка висловлює не факти, а власні погляди, не зобов’язана доводити їх правдивість, оскільки це порушить свободи на власну точку зору.
Відеозапис не містить тверджень про факти. Тож висловлювання відповідача є оціночними судженнями та не є недостовірною інформацією.
для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.
Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша – намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним.
Правовідносини, в яких позивач просить припинити не право власності відповідача у спільному майні з виплатою компенсації, а своє право на частку в майні з отриманням компенсації на свою користь, є відмінними за своєю природою і регулюються статтею 364 ЦК України, яка передбачає, що співвласник, частка якого в майні не може бути виділена в натурі, має право на отримання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості цієї частки.
У справах за спорами, в яких про припинення своєї частки у спільному майні і отримання компенсації на свою користь заявляє позивач, не вимагається обов`язкового внесення на депозитний рахунок грошової компенсації.
Оскільки в договорі про надання туристичних послуг відбулося обмеження договірної відповідальності (зменшення розміру пені із трьох відсотків до 0,01%, встановлення граничного розміру пені) без врахування імперативної заборони, передбаченої частиною третьою статті 614 ЦК України, такі умови договору слід кваліфікувати як нікчемні, а до правовідносин сторін слід застосовувати розмір пені, передбачений в частині п’ятій статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів». Разом з тим розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення (частина третя статті 551 ЦК України).
Загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади, були сформульовані Верховним Судом у постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 464/3789/17. Зокрема, Суд дійшов висновку, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту (п. 49). Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження – емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання (п. 52). Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб`єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров’я потерпілого (п. 56).
Відсутність наслідків у вигляді розладів здоров`я внаслідок душевних страждань, психологічних переживань не свідчить про те, що позивач не зазнала психологічних страждань та розчарувань, а отже і не свідчить про те, що моральної шкоди не завдано.
З огляду на встановлені попередніми інстанціями обставини, колегія суддів вважає передчасними висновки суду апеляційної інстанції, що позовні вимоги стосовно відшкодування моральної шкоди не підлягають задоволенню.
Слід зазначити, що сам факт визнання судом порушення відповідачем прав позивача в даному випадку буде достатньою та справедливою сатисфакцією, при цьому суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відмову у задоволенні позову в частині відшкодування компенсації моральної шкоди, що свідчить про невирішення питання щодо способу відновлення порушеного права.
Частина четверта статті 1254 ЦК України розрахована тільки на визначення правових наслідків недійсності оспорюваного заповіту (відповідно до статей 225 і 230 ЦК України) і не регулює впливу нікчемності заповіту на відновлення попереднього заповіту; частина четверта статті 1254 ЦК України не може регулювати правові наслідки нікчемності заповіту, оскільки нікчемний заповіт не породжує будь-який правовий результат. При нікчемності другого заповіту слід вести мову не про відновлення чинності першого заповіту, а про те, що вчинення наступного нікчемного заповіту, не може скасовувати попередній заповіт.
Отже, нікчемний заповіт не породжує настання правових наслідків, тому не впливає на попередній заповіт та не може його відновлювати чи скасовувати.
Правило щодо застосування встановленої законом черговості звернення стягнення на майно боржника, а саме, що в першу чергу звернення стягнення повинно відбуватись на кошти та рухоме майно, має істотне значення. Відповідно, звернення стягнення на об`єкти нерухомого майна відповідно до частини першої статті 50 Закону України «Про виконавче провадження» здійснюються у виключному випадку у разі відсутності у боржника достатніх коштів чи рухомого майна.
У цій справі, при наявності у боржника коштів та рухомого майна, а також окремої від приватного будинку земельної ділянки, приватний виконавець в порушення встановленого Законом порядку черговості звернення стягнення на різні види майна боржника, звернув стягнення на житловий будинок, в якому проживає боржник ОСОБА_1 , що призвело до незаконного позбавлення особи права власності на житло.
При виконанні судового рішення, приватний виконавець хоча і переслідував легітимну мету, спрямовану на задоволення вимог стягувача, проте примусове стягнення на майно боржника повинно відбуватись у повній відповідності до вимог закону, тому втручання в мирне володіння майном вчинене з порушенням встановленої національним законом процедури, не може вважатись правомірним.
Узагальнюючи викладене, Верховний Суд погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про те, що звернення стягнення на нерухоме майно – будинок на АДРЕСА_1 , в якому проживає боржник, може бути застосоване в останню чергу, що визначено частинами першою, третьою статті 50 Закону України «Про виконавче провадження».
При вирішенні цього спору суд апеляційної інстанції не звернув уваги, що подання заяви про видачу судового наказу заявник (стягувач) не може використовувати згідно з частиною другою статті 264 ЦК України з метою переривання позовної давності за відповідною вимогою чи її частиною. На підставі припису частини другої статті 264 ЦК України переривання позовної давності відбувається у разі подання до суду саме позову до належного відповідача з дотриманням вимог процесуального закону щодо форми та змісту позовної заяви, правил предметної та суб`єктної юрисдикції й інших вимог, порушення яких перешкоджає відкриттю провадження у справі.
Такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у пункті 38 постанови від 07 липня 2020 року (справа № 712/8916/17, провадження № 14-448цс19).
